ГРУПА УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Я запитую в себе, питаю у вас,у людей
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми- українці?

І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, що ще од Байди нам в'ється
І що ми на вкраїні- таки український народ,
а не просто населення, як це у звітах дається.

І що хміль наш- у пісні, а не в барилах вина,
І що щедрість- в серцях, а не лиш у крамничних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край територія, а не вкраїна.

Я до себе кажу і до кожного з вас:
Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався час забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога

Українці мої! То вкраїнці ми-чи як?
Чи в "могилах" і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренність "меншого брата"?

Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
Знаю добре і вам вони не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

Я вже й сам ладен мовить:
"Воно тобі треба?...стерпи!"
Тільки ж хочу, вкраїнці, спитати у вас нелукаво:
Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?
Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?

То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря,
А хіба не зотліє на тлін українство між нами,
Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря
Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?

Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил
Можна жити й хохлами і від того не згіркне хлібина.

ТІЛЬКИ ХТО Ж КОЛИСЬ НЕБО НАХИЛИТЬ ДО ВАШИХ МОГИЛ,
ЯК НЕ ЗРАДЖЕНА ВАМИ, ЗНЕВАЖЕНА ВАМИ ВКРАЇНА...